Новини

Детальніше... Інформаційно-аналітичний портал OSP-UA.INFO взяв інтерв’ю у відомого політика, академіка Академії економічних наук, професора Володимира Пилипчука 
- Пане Володимире, як відомо, Україна за рейтингом Business Insider зайняла 4 місце серед 59 країн, яким загрожує дефолт. Свого часу Україна займала 6 місце за можливістю дефолту. Чому спостерігається така негативна
тенденція? Які економічні або політичні причини такого спаду?

В.П. Відповідь почну з останнього, двоєдиного запитання, оскільки після його висвітлення, можливо, відпаде необхідність задавати інші, уточнюючі запитання .
Економічні фактори падіння
-всім відомиий факт, що половина реального сектору української економіки (вірніше - половина ВВП) знаходиться в тіні і не платить податків до бюджету;
- 100% -відсоткове звільнення від платежів до бюджету „своїх” фірм легального сектору економіки. ЗМІ неодноразово повідомляли про завезення пального фірмою ”Лівела” без сплати податків; про контрабанду, коли вантажі при перетині кордону оформляються, наприклад, на Придністров’я, а осідають в Україні без сплати мита і податків. Коли для „своїх” роблять тимчасові безмитні „вікна” для завезення товарів ”своїми” фірмами, а після їх завезення „вікна” знову закривається;
- неповна сплата податків і платежів до бюджетів, коли частина виручки залишається в офшорах. За таких умов штучно занижується і ВВП країни і штучно вимиваються обігові кошти підприємств, а для їх поповнення девальвують гривну, збіднюючи населення;
- списання заборгованості перед бюджетами всіх рівнів, що здійснюється стосовно „своїх” фірм. Я писав в минулому році про корупційне списання Верховною Радою України 24 млрд боргів перед бюджетами тих фірм, власники яких є членами і „симпатиками” Партії регіонів. Нині цих коштів було б достатньо для безінфляційної реалізації „соціальних ініціатив” Януковича. Але практика продовжується, Кабмін готує нові списання, тобто нові податкові „амністії” , чи канікули, але для своїх;
- крадіжки коштів із без того мізерного зведеного бюджету України. У всіх на слуху афери з витратами коштів на „віддання боргу” Фірташу, на підготовку до Євро-2012, на придбання бурових вишок, на безтендерну процедуру закупівлі товарів та послуг, що здійснюються за кошти бюджету за суттєво завищеними цінами та ін. І ніяких „Уотергейтів” після цього в Україні не відбулося;
- виведення коштів банківського сектору за кордон.
- скривання валютної виручки за кордоном
Всі ці кошти осідають в кишенях своєї „команди професіоналів”. Ось чому в нас збільшується кількість мільярдерів і мультимільйонерів, багаторазово підвищуються їх статки і рейтинги в журналі „ Fоrbes”. Ось чому владі ”не хватає” коштів на виплати чорнобильцям і афганцям, ось тому в населення такі низькі зарплати та пенсії, ось чому дефіцит ресурсів для погашення зовнішніх боргів.
Звичайно, те що я описав - далеко не всі „схеми” завдяки яким багаті багатшають, а бідні – бідніють.
Але якщо ліквідувати лише названі мною „схеми” , то поступлення до бюджету збільшаться більш ніж вдвічі і матимемо бюджет в 800 млрд гривень. За таких умов в Уряду не буде ніяких проблем з обслуговуванню як зовнішнього, так і внутрішнього боргу, з виплатами чорнобильцям і афганцям. Більше того, зарплати і пенсії можуть зрости більш ніж вдвічі.
Підтвердженням цьому є статистика. Якщо наші СТАТИСТИ прогнозють розмір ВВП України на 2012 рік в межах 187 млрд. доларів , то іноземні фахівці прогнозують обсяг ВВП України ( в співставимих доларах) в межах 380 млрд дол.. „Дикі капіталісти Заходу” вміють рахувати в співставимих доларах наш реальний ВВП, бо вони враховують й ті фінансові потоки, що спрямовуються олігархами за кордон, а також ті оборудки, що ними здійснюються за межами України, але не відображаються в нашій національній статистиці (ВНП).
Тобто , все погіршення економічної ситуації в Україні „вже сьогодні” носить виключно суб’єктивний характер і відповідальність за це лежить на нинішній владі і олігархах.
До політичних факторів слід було б віднести нереформування української економіки.
Економічний потенціал України оцінюється в 1,8-2,2 трильйони доларів ВВП. Наша статистика свідчить про реалізований потенціал в 187 млрд дол. ВВП. Тобто реалізований потенціал України дорівнює лише 10% від можливого. Якщо його реалізувати, то в українців були б зарплати і пенсії на рівні західних країн, а то і вищі.
А за рахунок чого і коли можна наростити ВВП України до названих цифр?
В.П. Коли? Це залежить від темпів, якості, ефективності і чесності реформ.
Погляньте на Польщу. В 90-х роках минулого століття поляки роз’їжджали по всій Україні і „змітали” з полиць магазинів все, від пензлів, кофемолок, електродрелей до одежі і продуктів харчування. 7.5 мільярдів зовнішнього боргу. Сьогодні Польща найрозвиненіша країна серед країн бувшого соцтабору, що стали членами ЄС. А чому Болгарія і Румунія не здійснили аналогічний ривок?
Китай. Років 30 назад вважалось найвищим досягненням китайської революції, що вони досягли..... забезпечення кожного китайця однією піалою рису на день. Сьогодні Китай – друга економіка світу.
Японія. Слово „япошка” в СРСР вимовлялось з таким же емоційним відтінком як і „чукча”. В світі всі сміялися з їх, ніби-то, ідеї-фікс - створити штучний інтелект. Сьогодні Японія – один з провідних лідерів світу в галузі інтелектуальних розробок.
Порівняйте якість життя реформованої південної Кореї – одного з- „тигрів Сходу” з нереормованою північною Кореєю, де вже люди кормляться травою.
Тепер відповім за рахунок чого Україна здатна наростити свій ВВП.
Розширити потужності АНТК Антонова і випускати всю лінійку літаків від пасажирських до вантажних, від АН-148,АН-158, АН -218 , до літаків АН-70, „Руслан”, „Мрія” , літаків нових розробок і стати потужним міжнародним перевізником. На сьогодні весь парк літаків пасажирського флоту – імпортний. В Україні 16 суднобудівних і судноремонтних заводів, виплавляється одна з найліпших сталей світу. Але Українські морські перевезення здійснюються кораблями іноземного виробництва. А могли б самі стати міжнародними перевізниками збудувавши кораблі на власних верфях...
Слід створити спільні підприємства в Україні по виробництву всієї лінійки автомобілів, в т.ч і спец автомобілів, магістральних автобусів, сучасної сільськогосподарської техніки, дорожно будівельних машин, шляхоукладчиків, швидкісних потягів, побутової техніки, телевізорів, комп’ютерів, та хоча би тих же мобілок, яких ми щорічно завозимо в кількості більше 2-х мільйонів штук. Що в Україні всього цього не можна виробляти?. Створити потужності по всіх товарах, які ми імпортуємо. Зайдіть в любий в магазини, чи на базар – пром товари – до 90 процентів – імпортні. В продовольчій групі – майже половина. І я розумію, коли ми завозимо банани, чи апельсини, але я відмовляюся зрозуміти, коли ми завозимо імпортну картоплю, гречку, капусту, яблука, свинину – традиційний продукт харчування українців.
Стосовно продовольства
Лише один аргумент: - в результаті реформування лише однієї галузі – АПК, Україна здатна забезпечити 600-700 млрд доларів в „скарбничку” ВВП України. За оцінками Саблука Петра Трохимовича - професора , академіка Української аграрної академії, 700 – 800 млрд доларів - ці числа він навів в бесіді зі мною . Україні Бог дав 30% чорноземів всього світу.
А куди ж цю продукцію зможемо подіти, Україна ж її не здатна буде всю спожити?
В.П. Дефіцит продуктів харчування в світі збільшується щорічно на 1%. Тому проблем зі збутом не передбачається.
Тому зайве мене розпитувати, що слід здійснити в макроекономічному регулюванні, в диверсифікації енергопостачання, в забезпеченні свободи підприємництва , щоб покращити стан економіки. Перший крок, – просто слід перестати красти і можна подвоїти і ВВП , і бюджет , і зарплату і пенсії. Слід також ліквідувати бюджетні витрати на закупівлю газу для промисловості. Цю проблему потрібно перекласти на власників підприємств. Від цього вивільниться не менш 100 млрд.гривень бюджету. Газу власного видобутку в України достатньо для забезпечення населення і комунально- побутових потреб. Паралельно слід рішуче і впевнено проводити справедливі реформи, а не підміняти їх проведення двохрічними теревенями про їх необхідність. Але це окреме питання
А об’єктивні причини такого економічного стану є?
В.П. До об’єктивних причин можна було б віднести погіршення зовнішньої кон’юнктури в зв’язку з європейською фінансовою кризою, але на сьогодні її негативний вплив на Україну – дуже мінімальний, а в деяких випадках - позитивний. Падає євро – знижується вартість імпорту з Європи. Падає ціна на нафту – знизяться витрати на закупівлю нафти і газу з Росії. Оскільки, ціна на газ прив’язана до ціни на нафту.
Недиверсифікованість українського експорту і імпорту - теж надпроблема української зовнішньої політики. Але ця причина – суб’єктивна. Приклад згубного впливу однобокої орієнтації на економічні стосунки „на з Росію, і її Митний Союз” показує, що вони в любий момент можуть відкинути, заблокувати нашу продукцію, змінити маршрут подачі газу в Європу, диктувати ціни на енергоносії. Ні одна країна в світі не блокує нашої продукції так, як Росія і її сателіти . Тому Україна повинна мати резерви зовнішніх ринків як для експорту, так і для імпорту. Без цього, в умовах, коли ми залежимо і „намертво” прив’язані лише до примхливих контрагентів Росії і Митного Союзу, експортно-імпортні операції можуть бути стабільними лише як випадковість. Президент мав би поставити МЗС як архіважливе завдання (для посольств України за кордоном)- пошук нових і розширення традиційних ринків для експортно-імпортних операцій і пошук інвесторів. І встановити їм часові показники на здійснення цього завдання.
Хотів би нагадати Вам про перші запитання. Як відомо, Україна за рейтингом Business Insider зайняла 4 місце серед 59 країн, який загрожує дефолт. Свого часу Україна займала 6 місце за можливістю дефолту.
В.П.
Спершу розповім, що таке дефолт, що таке рейтинги, його характеристики та загрози.
Якщо просто, то «дефолт» - це нездатність держави ( емітентів боргових зобов’язань) розрахуватися за свої борги. Нині я не вірю в реальність дефолту України в 2012-15 роках, при умові: - „Якщо у влади і олігархів не атрофувався інстинкт самозбереження”. Самозбереження не лише політичного, але й майнового та фізичного.
Стосовно рейтингів і рейтингових агентств.
Є кілька рейтингових агентств, а відповідно і кілька видів рейтингів , що дуже часто не співпадають, а інколи й протилежні. Поки що в світі відсутня єдино-вірна методологія їх визначення. Проблема вимірів загрози дефолту. Найчастіше зустрічаються рейтинги таких агентств, як Moody's, Standard&Poor's, Fitch Ratings, Business Insider і інші, але рейтинг України оцінюється всіма рейтинговими агентствами на „сміттєвому рівні” - «В».
Ви назвали загроза дефолту України за рейтингом від Business Insider?. Це рейтинг чисто економічний, але від цього він і страждає своєю некомплектністю оцінки. Якщо дуже спрощено, то він визначається вартістю страхування кредиту (суверенного боргу) розміром в 10 тис.дол США, отриманого на один рік. Чим вищий розмір страхового платежу, тим вища загроза дефолту. І навпаки.
Рейтинг агентства Moody's більш комплексний і зміна рейтингу відбувається
через зміну здатності держави вирішувати проблеми , що стоять перед державою як
економічного, так і політичного характеру.

Погоджуюсь що економічна і політична ситуація в Україні погіршується. Вірніше її навмисно погіршує нинішня влада. І проблема стану свобод і стану економіки знаходиться в площині моральності влади. Це робиться навмисно. У випадку перемоги опозиції на виборах до Парламенту новому Уряду (Уряду нинішньої опозиції) залишиться економіка з більш катастрофічними показниками, ніж в період, коли нинішня влада прийняла її в 2010 році.
Тобто новий Парламент і новий Уряд нічого зробити (мирним шляхом) не зможуть, оскільки ВСЯ влада (окрім законодавчої гілки) лишатиметься й надалі в руках „вертикалі Януковича”. Президент і всі гілки влади, що йому підпорядковані в Києві і на місцях разом з олігархами влаштують новому парламенту і Уряду повну обструкцію і саботаж, щоб показати: „Ось прийшла нова влада, а ситуація ще більш погіршується”. Тобто, нинішня переддефолтна ситуація створена нинішньою владою штучно – на випадок програшу партією влади парламентських виборів.
Якщо ж партія влади виграє вибори, або знову „прикупить тушок” для формування своєї більшості в Парламенті і Уряді, то дефолт Україну в в 2012 році не очікує. На цей рахунок я маю відмінну позицію, від позиції всіх експертів, песимістів –дефолтників,.
На сьогодні у влади є вибір між трьома варіантами вирішення проблеми дефолту:
- а) або влада перекладе цю проблему на населення шляхом девальвації гривні і зросту темпів інфляції ;
Якщо влада піде першим шляхом, то наступить дефолт в найбіднішої частини громадян України, і в „середняків”, оскільки необхідні для обслуговування зовнішнього боргу кошти будуть додатково вимиті саме в населення через девальвацію гривні і різке підвищення темпів інфляції. У відповідь влада отримає масове зняття гривневих депозитів в банках і конвертацію їх в тверду валюту. Деякі вкладники залишать збереження в банках, але більшість населення, навчена історією, зберігатиме заощадження в матрасах. Далі – впаде банківська система, припиниться кредитування реального сектору економіки- рецесія – і знову інфляція. Півень на базарі може коштувати півмільйона гривень. Підсумок – бунт і революція. А як відомо безкровних революцій не буває.
- б) або влада „потрусить гаманці” олігархів.
Якщо влада піде шляхом Б, то викличе невдоволення олігархів.
На рахунках в офшорних компаніях в олігархів Януковича знаходиться не менше половини річного ВВП України.
Янукович може заставити своїх же олігархів сплачувати поточні податки і платежі до бюджету і припинити вивіз капіталу в офшори. У випадку якщо й цих коштів стане замало, і ніде не вдасться взяти дешевих кредитів (для подальшого розкрадання), Янукович може заставити своїх олігархів позичити державі Україна кошти з офшорних компаній. Звичайно, що вони й на цьому зароблять, оскільки позичать Україні її ж кошти з офшорних компаній під високі проценти. І навіть в випадку банкрутства України (якщо вони до цього допустять) держава залишиться винною офшорним компаніям олігархів. Тобто, олігархи знову ж таки виграють. Викачали економіку як видавлений лимон, а потім через міжнародні суди намагатимуться зірвати з України кошти, які їй позичили (попередньо їх вкравши в України).
Якщо заставлять олігархів „скинутися” несправедливо, непропорційно їх капіталам – ображені можуть піти на фізичне знищення Лідера.
в) третій варіант – коли влада поєднає перші два варіанти
Якщо влада піде третім шляхом , то потроху постраждають всі. Але, на моє переконання, бідніші постраждають жорстокіше. Так як дії Януковича спрямовують олігархи.
І ми можемо невдовзі побачити який з трьох шляхів вибрала влада. Якщо вирішить перекласти тягар „боротьби з дефолтом” лише на населення, то курс гривні буде знижуватися щоденно, ще до виборів, а після виборів – рухне.
Якщо влада другий варіант – то курс гривні залишатиметься незмінним, або й посилиться.
Якщо вибере третій варіант, то курс гривні не рухне й після парламентських виборів
Повторю, на рахунок дефолту України в 2012 році – я оптиміст. Його не буде. Але варіант і ціна його недопущення, на мою думку (знаючи менталітет влади), будуть більш важкими для населення.
Стосовно 2013-го і 2014-го років (ще більш важких років) , то ситуація теж не безнадійна і буде залежати:
- з одного боку - від цін на енергоносії (а ціни на нафту за місяць впали вже на четвертину);
- з іншого боку - від зниження тіньового сектору економіки, повноти сплати олігархами платежів до бюджету та припинення (бодай суттєвого зниження) обсягів розкрадання бюджетних коштів.
Дефолт України не вигідний всім, і в першу чергу олігархам і нинішній владі України, якщо знову не виникне ідея сепаратистського ПІСУАРУ, куди вони прагнутимуть перекачати і кошти громадян і резерви НБУ…?!.
У випадку об’явлення дефолту Україні всі авуари, все майно, всі рахунки діячів влади і юридичних осіб України, вся експортна виручка що знаходитиметься за межами України будуть арештовані і спрямовані на погашення боргів України перед зовнішніми кредиторами. А чиє майно і чиї кошти за кордоном ? Хто в нас найбільші експортери? Вірно- олігархи.
Тобто, у випадку дефолту України– найбільші втрати понесуть і олігархи. Тобто, „все нажите трударями владного Олімпу непосильною, чесною, багаторічною працею ....”
Тобто, допущення дефолту України рівноцінне самознищенню влади. Я хочу вірити, що вони не шахіди. Хоча в політичному плані вони ними вже стали.
Захід не гірше мене розуміється в механізмах, привідних ременях , в дійових особах гіпотетичного дефолту України, в географії рахунків дійових осіб...
Зростання зовнішнього боргу (за оцінками експертів борг сягає 130-135 млн. дол.) Яким чином Україна має його обслуговувати? Чи зможе уряд впоратися з таким величезним боргом, який вже близький до річного ВВП?

В.П. Я не буду вдаватися в тонкощі аналізу експортно-імпортних операцій, їх структури, в аналіз сальдо торгового балансу, сальдо поточних операцій, проблем курсоутворення, енергозбереження і ін. Хоча для себе я вже це здійснив. І виходить, що це величини другого порядку малості, в порівнянні з найпотужнішими „золотими жилами” , які здатні дуже швидко виправити ситуацію.
Рецепт від мене залишається незмінним:
– слід перестати красти;
– слід повністю сплачувати належні платежі до бюджетів олігархами ;
– вивести на світ тіньову економіку;
– ліквідувати бюджетні витрати на закупівлю газу для промисловості. Цю проблему слід перекласти на власників підприємств;
– повернути кошти з офшорів в українську банківську систему і сплатити бодай символічний податок на них (8-10%).
І проблема і зовнішнього і внутрішнього боргу буде знята легко і швидко. А в Україні борги щорічно зростають! Чому? Описано у відповіді на перше питання. Якби я міг, то заборонив би міжнародним фінансовим інституціям надавати позики нинішній владі , бо в України потреби в цьому немає, а надані кредити будуть конвертовані в майно олігархів . А віддавати борги прийдеться дітям і онукам тих , хто в когорту олігархів не попав.
Україна – це Клондайк, багата країна. Але й крадіжки в неї не менші , ніж були на Клондайку – одні видобували золото, інші його відбирали і залишали робітникам копійки, щоб не вимерли. Бо ж нікому буде це ж саме золото видобувати!
Приклад Греції. Була приказка, що „в Греції все є”. І ось саме Греція, яку ніхто не обкрадав, реально стоїть перед реальним дефолтом. Про Україну кажуть що вона бідна. Неправда. Україна це -Клондайк. Стільки років її масово грабують і обкрадають, а вона в ліпшому стані ніж Греція. Чому Україна бідна, якщо олігархів стає більше і їх статки ростуть як на дріжджах? Правда біднішають решта українців, але ж для них це просто -„ЛЄХТОРАТ”.
Золотовалютні запаси. За травень Національний банк втратив 920 млн.дол. і становить близько 30 млрд. дол. Відповідно тенденція полягає у зеншення золотовалютних запасів. Чим це загрожує фінансово-валютнійсистемі України? За рахунок чого можна наповнити валютні запаси?

Детальніше... Після розпаду СРСР російська влада припустилася кількох фатальних для подальшої долі імперії помилок. По-перше, дозволила (бодай на якийсь час) нічим, крім грошей, не обмежену свободу слова. По-друге, при підготовці справи «КПРС проти Єльцина» в Конституційному суді РФ (липень-жовтень 1992 року) залучила в числі офіційних експертів й Владіміра Буковського, одного з найбільш непримиренних дисидентів

Той одержав доступ до цілком таємних документів ЦК КПРС, до так званої «особливої папки» (насправді це десятки тисяч документів різного ґатунку). І використав повною мірою технічну перевагу «загниваючого капіталізму»: привіз із собою з Великої Британії, де з 1976 року перебував у вимушеній еміграції, невідомий тоді на постсовєтських просторах портативний сканер. І скопіював під час роботи в архіві буквально на очах нічого не розуміючих чекістів сотні документів. Ясна річ, до найбільших совєтських таємниць Буковського не допустили. Але і скопійованого вистачило, щоби документально підтвердити злочинну діяльність КПРС. В електронному вигляді ці документи зібрані у так званому «Совєтському архіві», де з ними може ознайомитися будь-який охочий. А серед цих цілком таємних документів чимало таких, які розповідають про підтримку Москвою (КПРС та її «бойовим загоном» - КДБ) різного роду відверто терористичних та бойових комуністичних організацій буквально по всьому світу.

От, скажімо, рішення політбюро ЦК КПРС № П 136/53 від 5 травня 1974 року про надання «спецдопомоги» Італійській компартії, згідно з яким 19 італійських «друзів» (так вони звалися в офіційних документах) пройдуть різного роду спеціальну підготовку під орудою КҐБ і міжнародного відділу ЦК. У числі цих 19-ти – двоє майбутніх фахівців зі зміни зовнішності. Цікаво дуже, навіщо легальній парламентській партії такі фахівці? 17 січня 1979 року – постанова секретаріату ЦК про спецпідготовку ще 15 італійських комуністів…

Детальніше... 30 травня 2012 року в Москві від серцевого нападу помер мій 58-річний друг Петро Винничук. Він разом із сином та односельчанами вкотре поїхав туди на заробітки як будівельник. А повернувся з Москви в домовині. Подружили ми 1974 року в Мордовії, де разом відбували кару за «антирадянську діяльність». Я – за поширення українського самвидаву, а Петро – що разом із друзями підніс над Чортковом чотири національні прапори 22 січня 1973 року (того дня року 1918-го Центральна Рада проголосила Україну незалежною державою).

Президент Віктор Ющенко Указом від 18 серпня 2006 року нагородив Петра Винничука і сімох його побратимів орденами „За мужність” І ступеня. Їхні імена викарбувані на пам΄ятній таблиці, освяченій 26 січня 2012 року на приміщенні Чортківського педучилища, де вони теж установили були прапор.

Але герой Петро Винничук, виборовши незалежність України від Москви, мусив шукати заробітку в тій-таки Москві. То чи визволився він від Москви? Бо держава Україна нічого йому, крім ордена, не дала. Він, щоправда, й не просив, бо найбільшою йому нагородою і платнею було піднесення національного прапора над усією Україною. Але чи стала Україна під синьо-жовтим прапором справді незалежною державою?

Детальніше... 24 червня Пулітцерівський комітет отримав листа від доктора Маргарет Сиріол Коллі та її сина, Найджела Лінсана Коллі, з Бремкота, Ноттс (Велика Британія). Лист занадто довгий, щоб наводити його повністю, але текст можна знайти тут. Ця пані — племінниця такого собі Гарета Джонса (1905 — 1935), журналіста, який насмілився сказати правду про те страхіття, яке побачив в Україні весною 1933 року. За свою сміливість він заплатив професійною репутацією і на багато років практично канув у забуття.

А «негативний герой» у цій історії — такий собі Уолтер Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію 1932 року за репортажі з Радянського Союзу, які, як він сам признавався, «відображали офіційні погляди Радянського уряду», а не його власні. І ось тут і починається повість про журналіста, якого знищили за чесність, та його колегу, винагородженого за брехню. Повість, яка має прямий стосунок як до журналістської етики, так і до української історії.

Журналістам часто подобається думати про себе як про безстрашних борців за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, окрім правди. Щоб винагородити тих, хто справді дотримується цього принципу, американський журналіст угорського походження Джозеф Пулітцер заповідав використати частину своїх статків на заснування премії свого імені за досягнення у театральному мистецтві, літературі, музиці і журналістиці. Ці премії, скромні у грошовому вимірі, але які роблять величезну честь своїм власникам, присуджують щорічно з 1917 року. У реальному житті журналісти, як і інші люди, рідко абсолютно вірні ідеалам, які проповідують. І премії, навіть такі престижні як Пулітцерівська, іноді здобувають негідники. Доктор Коллі вимагає анулювати Пулітцерівську премію мерзотника, який вів кампанію на підтримку сталінського Радянського Союзу зі сторінок найпрестижнішої газети у США, «Нью-Йорк таймс», дискредитуючи її дядька за спроби чесно виконати своє призначення як журналіста — розповісти людям правду.

Детальніше... Їм відміряли по максимуму — розстріл. Засліплена ненавистю до непокірних українців радянська Феміда спершу не залишила жодних шансів Дмитру Верхоляку та ще кільком його побратимам. Хоча в цей час організований національно–визвольний рух уже перестав бути загрозою Москві, а Микита Хрущов налаштовувався проголосити на ХХ з’їзді КПРС курс на боротьбу з наслідками «культу особи» Сталіна. Тодi ж у камері смертників колишній сотник УПА на псевдо «Довбуш», готуючись постати перед Всевишнім, запитав Дмитра, чи не жаль йому так рано вмирати. Той спокійно відповів: «За Україну — не жаль. Жалкую лише, що мало встиг для неї зробити».

«Слава Україні!» вимовляли, як молитву до Господа

Із розташованого на краю села Марково обійстя Дмитра Верхоляка відкривається чудова панорама ще не надто високих карпатських гір. Звідси до Манявського скиту, знаної православної святині, — рукою подати. У неспокійні повоєнні роки найпотаємніші місця тутешніх лісів були для вояка УПА на псевдо «Дуб» рідною оселею. Нині пану Дмитру, який міг двох–трьох москалів струсити із себе, мов кошенят, непросто перейти навіть своє подвір’я. На схилі літ відмовляють кілька разів прострелені ноги. Сяк–так пересувається за допомогою милиць.

Детальніше... Дідусь щиро побажав всім українцям завтра перемоги.  Наприкінці його відеозвернення додав свій минулотижневий сюжет для тих, хто ще не чув про цього знаменитого політв`язня з останньої боївки УПА на Прикарпатті. Його боївка коло села Зелена протрималася у борні з комуно-фашизмом аж до 1955 року! Потім було 32 роки каторги і таборів... Але повстанець "Дуб" (упівське псевдо) настроєний оптимістично стосовно завтрашньої війни за рідну мову! Ще дідусь просив не піддаватися на провокації придуркуватих бандократів і клептоманів...

Детальніше... Відомий американський політолог, радник і член правління Центру стратегічних та міжнародних досліджень при університеті Джона Хопкінса Збігнєв Бжезинський уважно стежить за перебігом подій в Україні. Він добре орієнтується в тому, що відбувається в нашій країні, і це підтвердила відеоконференція з його участю днями в Інституті світової політики. Колишній радник президента США з питань національної безпеки також нагадав, що Великий Захід неможливий без залучення до нього України, яка, у свою чергу, може «демократизувати» і Росію.

«День» одним із перших звернув увагу на ідею Бжезинського щодо перенесення штаб-квартири Ради Європи до Києва, назвавши це «планом століття». «Оскільки будь-яке тяжіння Росії в напрямку Заходу, ймовірно, супроводжуватиметься (або якій навіть передуватиме) подібним тяжінням України, то інституційне місце такого колективного консультативного органу (чи, можливо, тимчасово як штаб-квартира Ради Європи) мало б розташовуватися в Києві — стародавній столиці Київської Русі, яка тисячу років тому мала реальні зв’язки із Заходом. Розміщення такого центру в Східній Європі на півночі від Туреччини символізуватиме відновлення життєздатності Заходу і розширення його території», — йдеться в його книжці «Стратегічне бачення: Америка та криза глобальної сили».

Починаючи розмову з українськими експертами і журналістами-міжнародниками, пан Бжезинський ще раз наголосив на важливості «включення» України, Росії та Туреччини до Великого Заходу. «Україна, безперечно, потрібна для майбутніх зв’язків між Заходом і Росією як незалежна, демократична країна, що може успішно підтримувати добросусідські відносини з Росією, і водночас вона стане дедалі більше зв’язаною та обопільно відкритою щодо Європи», — наголосив він.

Детальніше... Звернення до Голови Верховної Ради України, народних депутатів України щодо розгляду у ВРУ законопроекту «Про засади державної мовної політики». Законопроект народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка «Про засади державної мовної політики» спрямований на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України. 

Більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтуються на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. Спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст. 10 Конституції України, слід кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу України.

   Детальніше... Щороку, у третю неділю травня, громадскість столиці України приходить в Биковнянський ліс – де лежать сотні тисяч невинно убієнних у 1937-1941 рр.наших земляків, Сюди, в цей поминальний день, приїжджають люди з усіх регіонів України, щоб вшанувати своїх батька чи матір, брата чи сестру. Багато українців і досі не знають місця поховання своїх рідних, тому Биківня стала символом одного з найбільших місць масових розстрілів людей комуністичним режимом.

Ці скорботні урочистості від початку 90-х завжди були громадянським актом і проводилися з ініціативи громадських організацій, зокрема, Товариства „Меморіал”.

За 20 років незалежності важко перелічити всіх людей доброї волі в Україні та поза нею сущих, які побували у цьому святому й трагічному для українців місці, вважаючи, як, приміром, Понтифік Павло П, таке паломництво обов”язком сумління.    

Детальніше... Україні не вельми таланить на президентів. Зате їй щастить на відданих друзів. До таких належить видатний французький історик, філософ, глибокий знавець тоталітаризму російського, радянського і німецького розливу академік Ален Безансон. 25 квітня цього року йому виповнилося 80 років. 

Нам він цікавий передовсім як великий захисник українських національних інтересів. Дотримуючись християнського принципу «пізнаєте правду, і правда визволить вас», А.Безансон не боявся йти проти загальнофранцузької течії, вибудовуючи аргументовану критику імперської політики Росії та комуністичного режиму. Він послідовно підкреслював і підкреслює роль України на сході Європи як ключової держави-бар’єра на шляху можливої російської експансії на захід. За наукову чесність у російському сегменті Інтернету йому наліпили ярлик «сучасного ненависника Росії».

Таким «ненависником» він став не відразу. 19-річним вступив до Французької компартії, однак через п’ять років вийшов з її лав. Поштовхом для цього стала знаменита доповідь Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС із викриттям злочинів Йосипа Сталіна. А.Безансон неодноразово підкреслював, що не розуміє тих, хто залишився у Французькій компартії після 1956 року. В автобіографії («Генерація», 1987 р.) вчений згадував, як йому було соромно і який гнів викликало усвідомлення того, що його обдурили: «Тоді я вирішив як початкуючий історик досліджувати історію Росії та СРСР, щоб краще зрозуміти, що сталося зі мною… Сподіваюся, що весь час, який я витратив на дослідження російської історії та радянського комунізму, на їх вивчення й аналіз, буде зараховано мені як каяття».

Детальніше... Теоретично ми розкрили давній злочин НКВС СРСР. І з цим всі погоджуються. Опубліковано десятки статей. Можна укласти навіть збірник. Вже є молоді вчені, готові зібрати матеріал на дисертацію. Дехто пропонує написати детективний роман. Все це добре. Але, юридичних доказів ми так і не знайшли! Жахлива таємниця Козельщинського і Путивльського таборів для військовополонених продовжує залишатися міфом.

Вже кілька місяців ми спільно з Володимиром Петровичем Бровком намагаємося зрозуміти, що відбувалося у трьох гігантських сталінських концтаборах у Старобільську, Путивлі, Козельщині у 1939-41 роках? Яка доля поляків, молдаван, румин, литовців, латишів, естонців, які там опинилися? Особливо, депортованих арештантів червня 1941 року.
У відкритих джерелах є матеріали про доставку тих людей до таборів за кілька днів до початку війни. І все. Жодного документа про евакуацію чи інші дії. Тисячі дорослих чоловіків, глав сімей, просто безслідно зникли. І додому теж не повернулися...
Журнал "Музеї України" офіційно звернувся до Президента, Голів Уряду, Парламенту України з проханням створити державну комісію, дослідити ті трагічні події. Якщо буде знайдено підтвердження масових розстрілів - розшукати місця поховань, провести слідчі дії, створити меморіали. Відповідей, на жаль, не дочекалися...
Паралельно, ми звернулися до архіву СБУ, оперативно отримавши листа про відсутність у них потрібних нам документів. Вже здобувши нові факти у журналістському розслідуванні, ми знову звернулися до архіву СБУ. Маємо чергову відповідь, яка особисто мене, переконала у тому, що Служба дійсно не має документів про гіпотетичні злочини НКВС, вірніше, його Управління у справах військовополонених. Не може таке поважне відомство давати неправдиву інформацію у такому резонансному міжнародному розслідуванні. Залишається вкотре подякувати керівництву архіву СБУ за оперативну допомогу і вибачитися за клопоти! Швидше за все, направлені нами листи у вищі органи влади, теж були перенаправлені до архіву... Коло замкнулося... Вкотре...
Тут свої корективи внесла війна.
Депортація в Молдові і Прибалтиці відбулася у червні 1941 року. Арештанти прибули до таборів перед 22 червням. Козельщина і Путивль були зайняті німцями у вересні. Відповідно, всі архіви НКВС було вивезено чи знищено. Сумнівно, що після війни їх повернули. З Києва навіть архів ЦК КПУ не змогли вивезти... У ті роки було не до поляків, а тим більше "ворогів народу" з вже союзних республік...
Якщо якісь папери і вціліли, їх "зачистили" під час ймовірної операції відволікання уваги, яку проводив центральний апарат КДБ СРСР у 1987-91 роках. Тоді всю увагу вони переключили лише на Катинь, польських військових, всіляко приховуючи масові розстріли українців, молдаван, прибалтів та інших народів - країна вирувала...
116 томів "Катинської справи", вірніше, звітів керівництва Управління у справах військовополонених НКВС СРСР, були засекречені Російською Федерацією. Доступу до них ніхто не має. І ми підозрюємо, що саме там є відповіді на всі наші питання.
Зустрівшись з Послами і дипломатами Литви, Молдови, Естонії, Польщі, Румунії, Латвії, провівши чимало переговорів, ми зрозуміли, що єдина країна, чиї дослідники просунулися найдалі і може завершити це розслідування - то Польща. Саме її громадяни добилися першого, хай і проміжного результату у Європейському суді. Архіви інших країн, крім Румунії, "зачищені". Відповідно, можливості урядів і дипломатів обмежені.
Вже є спроби отримати якусь інформацію з наглухо закупорених російських архівів приватним шляхом, як ми зрозуміли. І можливо, років за 50 про це знімуть фільм...
Можливо, буде досягнуто якоїсь політичної угоди на вищому рівні, співпадуть якісь геополітичні процеси... Ми всі знаємо, що навіть колективних зусиль шести постраждалих країн, якщо навіть станеться диво і до них доєднається Україна, для Росії недостатньо. Імперія просто ігнорує не дуже вигідні для себе історичні моменти.
Наша команда вже штурмувала деякі відомі музеї та архіви РФ, шукаючи шаблю Мазепи, побачили як діє система. Сподіватися на несанкціоноване проникнення у ЗАСЕКРЕЧЕНІ офіційно фонди архівів ФСБ... Хлопці, це фантастика! Лише домовленість на президентських рівнях! Росія не помітить і рішення Європейського суду...
Будемо реалістами. На цьому етапі ніхто не може отримати офіційних документальних свідчень, достатніх до залучення у судовому процесі.
Ми спробували йти іншим шляхом - знайти замасковані поховання розстріляних поблизу таборів. Вже побували у Козельщині. Якщо будуть якісь копійки - поїдемо до Путивля. Сподіватися на значні результати теж не варто. Хіба свідків знайдемо...
Потрібна повноцінна, гарно екіпірована експедиція. Хто організує? Отримає всі дозволи? На таке знову спроможні лише поляки...
Чекаємо.
Ситуація дещо кумедна. СБУ не довірили секретів НКВС. А ФСБ своїх не здає.
Політична доцільність важливіша історичної істини...
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", координатор Фонду пошуку "Концтабори НКВС" 

Детальніше... Демократична громадскість столиці України вже понад 20 років у третю наділю травня вшановує пам'ять жертв політичних репресій Биковнянських поховань. Ці традиційні заходи закріплені Указом Президента України від 21.05. 2007 р. № 431/2007, як день щорічного вшанування пам’яті жертв репресій.

         Однак, сьогоднішня влада по суті ігнорує вшанування пам’яті жертв репресій, покладаючи вінка до могили репресованих у Биковнянському заповіднику, на день раніше встановленої Указом Президента дати.

         З метою недопущення зриву традиційного вшанування пам’яті жертв комуністичних репресій, Рада Київської організації товариства «Меморіал» звертається до Киян, гостей столиці, громадських організацій і партій до всіх людей доброї волі взяти як найактивнішу участь у традиційному вшануванні пам’яті жертв політичних репресій.

Детальніше... В США заснували приз імені Волтера Дюранті за брехливу журналістику. Дві консервативні американські медія групи PJMedia i The New Criterion вирішили заснувати щорічну анти-премію за брехливу журналістику. Премія носитиме ім'я Волтера Дюранті, якого засновники "премії" вважають зразком безчесної журналістики за його відбілювання політики Сталіна, і особливо за його брехню щодо Голодомору.

Засновники анти-премії (Пітер Кольєр, Роджер Кімбалл, Кліфф Мей, Рон Радош, Ґлен Рейнолдс, Клаудіа Росетт, Роджер Л. Саймон) вважають, що рівень заанґажованості та тенденційності провідних медія на зразок "Нью Йорк Таймс" abo NBC досяг критичного рівня, і що це негативно впливає на політичну і морально-психологічну атмосферу в американському суспільстві.

Відтак, американські громадяни матимуть нагоду щорічно визначати найогидніший зразок брехливої журналістики і номінувати його на премію Волтера Дюранті.

 Детальніше... 4 травня 2012 р. у Народному домі м. Чернівці по вул. Ломоносова, 2 відбулось відкриття музейної експозиції Київського «Меморіалу» «Народна війна». Експозицію представили Голова Київського «Меморіалу» Роман Круцик і член Ради товариства Микола Кобелінський, які прибули у Чернівці на запрошення громадських організацій Буковини.

  Відкрив експозицію Глава Чернівецько-Буковинської Єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату Митрополит Данило.

   У заході взяли участь Борис Білецький – доцент кафедри історії Чернівецького національного університету, Петро Брицький – доктор історичних наук професор кафедри історії України, Василь Козьмик – доцент кафедри фізики твердого тіла, викладачі та студенти чернівецьких освітніх закладів, лідери громадських організацій Буковини, Народні Депутати, представники місцевих ЗМІ.

Детальніше... Київ – Мова зовнішньої реклами – ще одне проблемне місце на мовній карті України. Той, хто звертає увагу на рекламні щити, не міг не помітити, що за останні два роки, від початку «царювання» донецької кліки, кількість такої реклами російською мовою суттєво зросла. І не тому, що змінилося законодавство. Змінилась атмосфера. Реклама, як зазначено у «Вікіпедії», – це спеціальна інформація про осіб чи продукцію, що розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку.

Те, що право громадян України на інформацію українською мовою про цих осіб і продукцію не забезпечено, пояснюється просто: деякі замовники реклами, які є негідниками й аморальними особами, переконані, що в такій яловій державі, як Україна, їм і їхньому бізнесові нічого серйозно не загрожує.

Короткий екскурс в історію питання

Детальніше... Цьому є кілька пояснень: Перше полягає у моїй особистій відразі від цього персонажа – я, і підозрюю, що не тільки я, все ще хочу позбутися совєтського минулого, а тому витісняю саме існування Леніна та політичної конструкції, яку він започаткував з своєї свідомості. Це річ пояснима. Однак не знаю, чи мені та суспільству вдасться їх позбутися. Так зґвалтовані жінки витісняють з своєї свідомості травматичний факт ґвалтування. От вже чверть століття всі ми пробуємо не лише забути, але й відірватись від того часто нав’язаного нам минулого, яке було тісно пов’язане з Лєніним – принаймні на декларативному рівні.

Згадаймо хоча б те цунамі обов’язкових цитувань з будь-якого приводу та без приводу. Згадаймо ті вражаючі багатотомники його праць, перекладені всіма можливими мовами. Принагідно зіронізую – якою мірою це були саме «праці», а не записочки, це ще запитання для більш відвертих дослідників.

Друге пояснення полягає у тому, що і зґвалтоване його політичною конструкцією суспільство так само відсуває на периферію свідомості цю фігуру. Хоча на це можна заперечити – але ж досі в Україні, а ще більше у Росії люди голосують за комуністів – а, отже, і за Лєніна. Однак за що вони насправді голосують? Більша частина тих, хто підтримує новоявлених постсовєтських комуністів це похилі люди, для яких це час їхньої молодості, тоді як тепер це час немочі. Очевидно, що значна частина з них так чи інакше була причетна до режиму та репресій, на яких трималася політична конструкція, започаткована Лєніним. А крім того – це прості циніки, які громадять ці голоси старих людей з метою забезпечення успішної кар’єри та особистого збагачення. Попри все більшість суспільства все більше і більше забуває цю, поза всяким сумнівом, неординарну у чомусь фігуру – вся проблема полягає у тому – в чому Лєнін був неординарний?

Детальніше... Більше 200-т жителів м. Білої Церкви були присутні на відкритті музейної експозиції Київського «Меморіалу» «Народна війна». 29 стендів музейної експозиції були представлені 18 квітня 2012 р. у виставковому залі Білоцерківської міської бібліотеки. Приїзд та відкриття експозиції організовано міською Радою за ініціативи Голови Білоцерківського міського відділення Всеукраїнської Організації Ветеранів, депутата міськради Миколи Бондаренка.

На відкритті експозиції виступив заступник Голови Білоцерківської міської Ради Микола Антонюк. Також у відкритті взяли участь керівники міських відділів освіти, культури та туризму відповідно Юрій Петрик і Петро Красножон.

         На презентації експозиції були присутні викладачі історії навчальних закладів м. Білої Церкви, методисти, працівники бібліотечних установ, групи студентів і старшокласників, представники громадських організацій і партій, депутати міської і районної Рад та місцеві ЗМІ.

Детальніше... Шановне товариство! Журнал "Музеї України" вдячний за допомогу у розслідуванні діяльності концтаборів НКВС СРСР у Козельщині та Путивлі. Відбувся Європейський суд, де розстріли поляків визнані військовим злочином. Видано спецвипуск нашого журналу, який передамо при нагоді.

Ми отримали свідчення від онука жінки, яка була перекладачем при штабі  німецьких військ, що розміщувався у Козельщинському монастирі, де був  концтабір НКВД. За його словами, у вересні 1941 року, німці підірвали замурований вхід у підземелля монастиря. Всі учасники операції моментально захворіли якоюсь страшною хворобою і померли. Вхід знову замурували у костюмах біологічного захисту. Є версія, що у Козельщині на польських полонених випробовували хімічну та біологічну зброю, яку розробляли на Галещинській державній біофабриці. Чи є у Вас якась інформація з цього приводу? Монастир нині діючий, його відвідує багато людей. Якщо у замурованих підземеллях залишилися останки арештантів, що померли від біологічної зброї, а туди проникнуть грунтові води, чи шукачі пригод, може виникнути масштабна епідемія...
 Після зустрічі з колишнім головою КГБ УССР М.Голушко наприкінці 80-х у газеті "Комсомольское знамя" і минулого року на презентації його книги, особисто у мене виникла версія, що у 1988-91 роках, центральний апарат КГБ СССР здійснював масштабну операцію відволікання уваги від розстрілів як поляків, так і громадян країн Балтії, Молдови у Козельщині та Путивлі. Відповідні накази теоретично, можуть зберігатися у Ваших фондах...
 У червні 1941 року в Путивль та Козельщину доставили 4676 молдаван. Ніяких документів про їх евакуацію не виявлено. До Путивля  планували привезти 6000 арештантів з Балтії. Ми знайшли листа НКВД, де підтверджується їх перебування у таборі у червні-липні 1941 року. Жодних слідів їх евакуації не виявлено. Значить, були розстріли?
 Свідки  повідомили, що у Козельщині поляків вночі ганяли у старе глинище пана Ситника і розстрілювали з автоматичної зброї. Можливо, там знищили і молдаван. Перед приходом німців, схили підірвали...
 Повинні бути і могили поблизу Путивльського монастиря.
 Приховати вбивство такої кількості людей, і підтримувати режим секретності протягом багатьох років,дуже важко. В архівах Росії ця інформація і досі секретна. Але, в архівах СБУ, у тому числі обласних, однозначно повинна бути якась інформація про цю трагедію.
 Враховуючи значний міжнародний резонанс цієї справи, фактор Європейського суду з прав людини, потенційну загрозу для національної безпеки, викликану потенційною загрозою епідемії смертельних хвороб, яка може виникнути у Козельщині, просимо створити робочу групу з співробітників архіву СБУ, яка б перевірила оприлюднені версії, розшукала вцілілі документи про події в Козельщинському, Путивльському, Старобільському таборах НКВС для військовополонених у 1939-41 роках.
 Нині розглядається питання про створення біля колишніх таборів міжнародної меморіальної зони, спорудження меморіалів. Ці регіони належать до депресивних, тому візити президентського рівня, туристичний потік з шести країн значно пожвавлять економіку, суспільне життя краю. Всі ці пропозиції направлені  Президенту України, в Уряд, Верховну Раду України.
 Щиро сподіваємося на досягнення результатів! Потрібно встановити історичну правду. Лист  буде опубліковано в інтернеті. Сподіваємося на результативну відповідь.

З повагою, Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Детальніше... Олег Романчук належить до найкращих українських публіцистів, про що свідчать його численні публікації останнього двадцятиліття. Частина з них увійшла до грубезного майже 900–сторінкового тому «У пошуках універсуму: статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)».

«Універсум» означає «всесвіт, світ як ціле». Зрозуміло, що всі помисли автора — передусім про український універсум. До деяких статей, вміщених у вибраному О.Романчука, додано коментарі читачів з iнтернет–сайту, де вони вперше оприлюднені. Дуже правильний задум — коли розглядаються важливі для суспільства теми, зворотний зв’язок необхідний. Це, власне, і є світ як ціле в українському вимірі. До речі, таку ж назву — «Універсум» — має і журнал політології, футурології, економіки, науки і культури, заснований і редагований ним від початку 90–х років минулого століття. Зважаючи на умови, в яких виживає україномовна преса, треба бути одержимим, щоб стільки часу самотужки тягнути цей проект.

Як експертові з мовних питань, мені насамперед цікаві статті з цієї проблеми. О.Романчук пише: «Гуманітарна політика перетворилась на зброю антиукраїнської пропаганди Кремля. Треба чітко усвідомити, що російська мова в Україні — це не культурний фактор, а ідеологічний». Ніби написано просто, але гранично точно. Шукаючи аргументів для своєї аналітики, автор знаходить і зіставляє слушні цитати. Наприклад, із заяви Львівської облради 2010 року: «Складається враження, що Дмитро Табачник реалізує федеральну програму «русский язык» на 2006—2010 роки, затверджену постановою уряду Російської Федерації, і планомірно усуває державну мову з освітньої та наукової сфери України». І тут же посилання на самого Д.Табачника (зі спільного з Дмитром Видріним дослідження 1995 року «Україна на порозі XXI століття»): «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Висновок приходить ніби сам собою: задекларована теорія мало не щодня втілюється в життя.

Детальніше... У хаті мого батька зібрано чималу бібліотеку щодо українського опору в усіх його проявах. Але коли батько ознайомився з останньою книжкою Романа Миколайовича Круцика «Народна війна», то, вражений прочитаним, сказав: «Цілком можливо, що в Україні подібної книжки ще не було». Два основні моменти.

Перший: у час, коли в Україні культивується думка про безпорадність українців, які покірно давали морити себе голодом, у «Народній війні» Круцика наводяться конкретні дані про масовий збройний опір окупантам. Це була безперервна національно-визвольна Народна війна.

Другий: усі відомості — кількість повстань, імена повстанців та отаманів — взято з архівних документів тієї доби. Самотужки об’їздивши обласні архіви СБУ, Роман Миколайович зібрав безцінний матеріал. Фактично одна людина робить те, на що не спромоглася національна академічна історична наука — пише історію наших визвольних змагань 1917—1932 рр., продовжує поповнювати очолюваний ним «Музей совєтської окупації», організовує пересувні виставки по Україні тощо.

Детальніше... Петро Петрович Димінський, власник Західної Інформаційної Корпорації, неодноразово заявляв, що під вибори хотів би скупити повністю усі галицькі ЗМІ. Цікаво, для чого "сірому кардиналу Львівщини", або як ще називають медіа-магната Петра Димінського – "галицькому Берлусконі" і "львівському Ахметову", зачистка електорального поля від людей з оточення Ющенка? І саме зараз. І не перших-ліпших (а таких було – нєсть числа в оточенні екс-президента!). Ні, конкретно, з точним прицілом – отих небагатьох, що не мали у біографії штампу перебування у Соціал-Демократичній Партії України (об'єднаній)? Невже стільки коштує сьогодні місце в "ЗАТ із необмеженими можливостями, але без відповідальності", як Димінський колись сам охарактеризував вищий законодавчий орган України? 

Не прийде ж у голову тверезо мислячій людині, що запуск підряд програм "Люстрації" із "розвінчуванням підривної антинародної діяльності" І.Васюника, О.Івченка і брата Віктора Андрійовича – Петра Ющенка продиктовані іншою, привабливішою за місце у ЗАТі, метою?

Тож за ціною п.Димінський, ясна річ, не постояв. А от чиї рахунки від показу поповнились? Театральну завісу з інтриги відсунув колишній стратегічний аналітик СДПУ(о) Погребінський. У замовному сюжеті про екс-голову Нафтогазу Олексія Івченка він прорік: "Там, де зараз знаходиться ні в чому невинна Тимошенко, мав би знаходитися в усьому винний Івченко."

Детальніше...3 квітня 2012 р. Київським «Меморіалом» в м. Умані Черкаської області була представлена музейна експозиція «Народна війна». Захід ініційований Ігорем Доманським, колишнім заступником голови Уманської районної державної адміністрації, депутатом 2-х скликань Черкаської обласної Ради. 29 стендів музейної експозиції були представлені у 3-х залах Уманського краєзнавчого музею, директор музею Юрій Торгало.  Відкрив експозицію заступник Уманського міського Голови Петро Паєвський. Також у відкритті взяли участь керівники районного та міського відділів культури і туризму Олександра Шкуренко і Тетяна Гейко.

На огляд експозиції прибули викладачі історії шкіл м.Умані та інших навчальних закладів, наукові працівники Національного дендрологічного парку «Софія», студенти, представники ЗМІ.

 З групою студентів історичного факультету на відкриття експозиції прибув викладач, доцент кафедри історії Уманського педагогічного університету, колишній політв’язень, член ВО Свобода Богдан Чорномаз.

Детальніше... Київ – Останній (і перший в незалежній Україні) перепис населення відбувся в 2001 році. За рекомендацією ООН, переписи населення варто проводити як мінімум раз на 10 років. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України «Про проведення у 2011 році Всеукраїнського перепису населення» (№ 581-р від 09.04.2008 року), підписаного Юлією Тимошенко, передбачалося перед всеукраїнським переписом провести пробний перепис у 2009 році. Одначе ні першого, ні другого зроблено не було. Новий Прем’єр-міністр Микола Азаров переніс дату проведення Всеукраїнського перепису населення на 2012-й, а пробного – на 2010 рік (розпорядження КМУ № 1565-р від 28.07.2010 року).


Здається, ця дата не остаточна. Однією з причин може бути нестача коштів. Так, загальний кошторис пробного перепису, проведеного в Дергачівському районі Харківської області з 1 по 14 грудня 2010 року (населення – 97 тисяч осіб), склав 5 мільйонів гривень. Якщо екстраполювати ці дані на всю Україну, то неважко підрахувати, що доведеться виділяти з бюджету суму, близьку до 2,5 мільярди гривень. У рік проведення чемпіонату Європи з футболу, парламентських і місцевих виборів, значних виплат боргів навряд чи дійдуть руки до перепису в 2012 році. Це непрямо підтвердив у січні 2012 року віце-прем’єр-міністр – міністр соціальної політики України Сергій Тігіпко, зазначивши, що повноцінний перепис проводитиметься в 2013 році. До речі, на сайті Мінсоцполітики, як і на сайті Державної служби статистики України про це – ні слова.

Детальніше... Звинувачення Німецькій державі підсудним Іваном Дем’янюком (верховенство права чи таки право верховенства?) 
Для тих, хто може не вповні обізнаний у цій справі, УВ спочатку подає короткий опис процесів над Іваном Дем’янюком. 
Майже рік тому, Німецький суд присудив українця Івана Дем’янюка, до п’ять літ ув’язнення, в процесі званим як “судом над останним нацистом”. Звинувачили його в тім, що підчас війни він ніби був сторожом при концтаборі в містечку Собібор. Припускають що в цім таборі смерти загинуло в цей час около 29.000 жидів. В час процесу ні один свідок не розпізнав Івана, і навіть не було ніякого звинувачення за будь який злочин. Присудили його лише за то що він ніби “був там”. Підставою присуду була ідентифікаційна карточка, яку понад тридцять років тому підставили американцям сотрудники КҐБ. А що дивно, німецький закон ще із 60-тих років не дозволяє в Німеччині судити німецьких громадян за воєнні злочини часів Другої Світової Війни! Судити можуть лише унтерменшів!

До самого кінця Іван Дем’янюк наполягав що він ніколи не був сторожом-вахманом. Він родився на Вінничині в селі Дубові Махаринці у 1920-му році. Іван Дем’янюк пережив Голодомор. Мобілізований до Червоної Армії у 1940-му, він був ранений в боях під Києвом, а другий раз на Криму, де разом із свіїм відділом попав у німецький полон. Був в полоні біля міста Холм (тепер у Польщі). Дем’янюк твердить що був там 18 місяців поки не записався до РОА, армії Власова. Пісьля війни йому вдалося переховатися від комісій операції Keelhaul, операція повернення союзниками громадян СРСР совітам. Від 1952-го року жив в Америці у місті Клівленд де працював на фабриці Форд.

У 1970-тих роках звинувачили його що він ніби був сторожом при концтаборі Треблинка, знаним у розповідях як Іван Грозний. У 1986-му Дем’янюк був висланий на суд до Ізраєлю. В час процесу кілька свідків розпізнали його як того Івана Грозного і в 1988-ім році він був присуджений до страти. Дивна подія трапилась тиждень до дня призначеного на першу апелацію, де мали бути представлені судові докази щодо фальшивки ідентифікаційної картки. Того дня, 29-го листопада 1988-го, один із адвокатів Дем’янюка, Дов Ейтан, “вискочив” із 15-го поверху готелю Ейлон в Єрусалимі. Підчас похорону Ейтана, бризнули кислотою в лице другого адвоката, Йорама Шефтеля.

Детальніше... Працюючи над документами Армії Української Народної Республіки, часто доводиться звертатись за допомогою до сільських рад різних областей, їздити у краєзнавчі експедиції. Мета таких подорожей - пошук додаткової інформації. Питання прості: «Що відомо про односельця...?», «Що чули про такі події?». Майже в усіх випадках місцеві дослідники та старожили стинають плечима. Та й що може знати старенька бабуся чи дідусь про події 1917-1921 рр.? У кращому разі пригадують лихоліття Другої світової війни. Про боротьбу Армії УНР не розповідали ні в школі, ні в церкві. Батьки боялись говорити на цю тему в присутності малих дітей. Раптом бовтне де не треба? 

Однак, трапляються і щасливі випадки. Тоді, вхопившись за ниточку, починаєш розплутувати клубок таємниць. Про один з таких щасливих випадків піде мова нижче.
У грудні 2011 року, сидячи в читальній залі Центрального державного архіву вищих органів влади та управління, автор переглядав рапорти та звіти старшин 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Серед сотень різних документів увагу привернув маленький клаптик паперу за підписом командира бригади. Це був рапорт про бій, який мав місце 28 серпня 1920 року поблизу села Комарівка на Дністрі. У документі йшлося про те, що вояки Кінної штабової сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії найкращим чином проявили себе у бою з більшовиками. За результатами запеклої рубанини українці лишили в полі 18-ть ворожих трупів. Втрати уенерівців становили: двоє вбитих та четверо ранених. Вбиті: козак Андрій Марчак і Єрмолаєв. Ранені: хорунжі Василь Кривла, Тихон Хилюк, Кость Пашкевич і сотник Віроцький.[1] Опір штабової кінної сотні був настільки потужним, що того спекотного дня росіяни так і не змогли форсувати Дністер в районі Комарівки. Козаки перенесли поранених через річку. Зупинились у місті Нижнів (тепер село Тлумацького району Івано-Франківської області).
Ще один знайдений документ пролив світло на долю ранених. Наступного дня, 29 серпня 1920 року, поранений в бою хорунжий Хилюк помер. Поховали українського старшину з військовими почестями на міському греко-католицькому цвинтарі.[2]
Місяцем пізніше вдалось відшукати документ, який спонукав дослідника залишити Київ та вирушити на Івано-Франківщину. Цим документом була реєстраційна картка хорунжого Кінної сотні штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Тихона Хилюка. Знахідка розкрила подробиці біографії небіжчика. [3]
У лютому 2012-го пошуки інформації про загиблого старшину приводять до Нижнева. Цей населений пункт знаходиться на франківському березі Дністра, на іншій стороні – Тернопільщина. Отже, Хилюк дав останній свій бій саме на тернопільському боці річки. Комарівку та Нижнів розділяють 10 км асфальтованої дороги. У центрі села - сільська рада. Секретар сільради уважно вислуховує історію про українського вояка, радить звернутися до старожилів. Десять хвилин перебування в сільраді і маємо список найстаріших нижнівців з їх іменами та адресами. Рухаємось за списком. П’ять годин спілкування і жодних результатів. Найстаріші мешканки села Параска Гречин та Параска Киркуш ні сном, ні духом про хорунжого Хилюка. Та що там хорунжий, бабці не чули про серпневі бої на Дністрі у 1920 році, коли декілька тисяч воїнів Армії УНР зійшлись у боротьбі з військами більшовицької Росії. Батьки просто боялись переповідати своїм дітям про такі події.
До сутінків лишається менше трьох годин. Пошуки переносяться на місцеве греко-католицьке кладовище. Ціль – відшукати хрест з написом «Тихон Хилюк». За три години вдається оглянути всі пам’ятники – знову без результатів. Насамкінець звертаємось до парафіянки місцевої церкви, що мешкає неподалік від цвинтаря. Радить поговорити з сільським краєзнавцем Дмитром Лупипсівим. Розмова з паном Дмитром дає свої результати. Вражений знахідками у київських архівах, сільський історик складає новий список нижнівських старожилів, включно з тими, які нині мешкають за межами села.
Протягом тижня Дмитро Лупипсів опитує десятки людей. Один дідусь розповів, що ще малим чув від тата історію про «похорон східняка-петлюрівця у Нижневі». Однак обережний батько ніколи не показував синові «української могили». Відомо лише те, що Хилюка поховали на військовому секторі кладовища, поруч з могилами воїнів Російської імператорської та Австро-Угорської армій. За совєтів всі військові поховання були розорані. Серед знищених могил і поховання хорунжого Хилюка.
Нижнівська нитка пошуків уривається. Але ж є ще один шлях – пошукати у рідному селі Хилюка – в Гурівцях. Досить швидко, за посередництвом сільської ради, вдається знайти краєзнавицю пані Ольгу Полонську. Ця жінка опитує декілька десятків односельців і навіть збирає сільське віче, на якому зачитує біографію вояка-односельця. Невдовзі поталанило з’ясувати цілий ряд подробиць про людину, яка поклала своє життя за незалежність УНР. Всі наявні елементи мозаїки утворюють єдине ціле.
Тихін Феофанович Хилюк народився у 1883 році в селі Гурівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер село Гурівці Козятинського району Вінницької області). Родина Хилюків була заможною. Батько мав власного вітряка та добротну хату у Галасаївому кутку Гурівців. У господарстві допомагали троє синів: Юстин, Омелько та Тихін. Коли в селі занепала стара дерев’яна церква (1735 року будівництва) Феофан Хилюк виступив з ініціативою зведення нової. Відтак Феофан став церковним старостою у відродженому храмі.
Тихін закінчив вищу початкову школу. 5 березня 1920 р. вступив до Окремого відділу ім. Івана Сірка Армії УНР на посаду молодшого старшини кулеметної ватаги. З травня 1920 р. продовжив службу в Кінній сотні штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
Учасник боїв з більшовиками в травні 1920 року за оборонну лінію Ямпіль-Чернівці. Від травня 1920 року і аж до самої гибелі брав участь в усіх бойових діях 8-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. Під час спроб 1-ї Кінної армії Будьонного форсувати Дністер (Армія УНР утримувала 100-кілометрову ділянку фронту вздовж річки) проявив себе як хоробрий старшина. В одному з таких боїв, який мав місце 28 серпня 1920 року поблизу села Комарівка (тепер Тернопільська область), пішов в атаку на червоних. На відтинку хорунжого Хилюка вісімнадцять більшовиків загинуло під українськими шаблями. Сам Хилюк отримав важке поранення. Козаки перенесли Тихона через річку. Зупинились у місті Нижнів (тепер село Тлумацького району Івано-Франківської області). Наступного дня, 29 серпня, хорунжий Хилюк помер. Поховали українського старшину з військовими почестями на міському цвинтарі. Після Другої Світової війни його могила, в числі інших військових поховань, була знищена комуністами.
Мав дружину та четверо дітей. Подальша доля родини невідома.
За дивним збігом обставин племінник хорунжого, (син Юстина Хилюка) Петро Хилюк став членом КП(б)У. Коли в післявоєнні роки голова гурівського колгоспу вирішив розорати один з місцевих цвинтарів, Петро приїхав до рідного села та здійняв великий скандал. Чи знав Петро Хилюк про долю свого дядька-петлюрівця? Інший брат Тихона Хилюка також мав дітей. Зокрема у Гурівцях мешкав онук Омелька Хилюка Олександр Нестерук. Яка доля дружини та дітей самого Тихона Хилюка? Де оселилась вдова? Чи повернулась вона до Радянської України чи емігрувала?
Доля хорунжого Хилюка є типовою для тисяч українських родин. Однак лише в окремих випадках вдається скласти біографію загиблого воїна. Чи зможе Хилюк посісти гідне місце в історії свого села? Чи перейменують на його честь одну з вулиць, поставлять пам’ятник чи відкриють меморіальну дшку? Відповіді на ці питання повинен дати кожен з нас, адже йдеться не про окреме село і не про окрему військову могилу. Мова йде про наш цивілізаційний вибір.
Якщо вам відома будь-яка інформація про нащадків хорунжого Кінної сотні штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Тихона Хилюка – відгукніться за адресою: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Джерела:
ЦДАВОУ. Ф. 2257, Оп. 3, спр. 23, Арк. 51
ЦДАВОУ. Ф. 2257, Оп. 3, спр. 23, Арк. 41
ЦДАВОУ. Ф. 2257, Оп. 3, спр. 6, Арк. 107

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ